Дівчина-кінь та параноя: оповідання (випуск журналу №52)
Олена Хохлова
Усе наше сумісне життя я захоплено відучую кобилу Ольгу Сергіївну боятися. Іноді успішно, так мені здається перші декілька днів. Завжди динамічно, бо у карколомному стрибку, як виявилося, боятися значно цікавіше, ніж стоячи на місці. Стоячи вона просто собі кобила. А у повітрі – майже Майя Плисецька серед кобил. Їй подобається це відчуття власної унікальності.
І уся вона продовжує складатися з протиріч. Ось наприклад: ви на лякливому як осінній заєць коні їздите спокійно через жваву автостраду з величезними ревучими фурами, причому головною? Працюєте безкарно у одному манежі поряд з боронуючим трактором, періодично за ним ганяючись? Утикаєтесь конячим зацікавленим носом у смішний зелененький Джон-Діровський комбайн, зростом зо два коня, що реве та стогне жвавіше за Дніпр широкий? Катаєте виїздковий тест на полі, коли навкруги вас веселі косарі косять траву ручними мотокосами у стилі «косив Ясь конюшину», щедро посипаючи вуха перехожих відбірним матом? Я – так, бо це їй не лячно.
При цьому я можу наче легкокрилий птах улетіти від порожнього кута зимового манежу. Знаєте, який він страшний? І я не знаю. Просто покірно лечу: мені ж не важко. Бо кінь моя взагалі не попереджує, коли вирішує врятувати моє життя від якогось лише їй відомого зла.
А потім ми обійдемо цей кут тричі на шагу. Без жодних емоцій. І знову злетимо, щойно почнеться рись. Вона вже майже звикла, але якась полохлива копитна газель перед нею злякалася в тому самому куті і тим самим впевнила мою полохливу газель у тому, що та боїться не марно!
Вихід до лісу нагадує рух маршрутки у центрі міста в час пік. Ми набираємо швидкість – і тут грибник! Може, підвезти. Різка зупинка, на якій я опиняюсь у коня на шиї. И повільне крокування далі: це пільговик, сідати не буде. Знову різка зупинка – гілля. Далі тінь від дерева. Потім ще якась маячня, невідома, але страшна мов нічний кошмар. Якщо вас не заколисає – можете йти до космонавтів, витримка залізна. Я вже можу, бо кожні 20 метрів перешкоди.
А нещодавно ми з кобилою побачили цілу корову – уперше в коневому маленькому житті. Усього в 50 метрах – на відстані укусу тощо. І наступні 15 хвилин провели над землею, а потім ще півгодини намагалися просто дихати поряд з рогатою худобою. Худоба на нас зовсім не звертала уваги: їй не важливо, під який пейзаж жувати. А весь цей комплекс акробатичних вправ зветься «підемо погуляємо спокійненько у полі».
Наші сеанси психотерапії дають плоди. Я вже теж починаю боятися кутів манежу та пакетиків, навіть без коня. І на таких рідних корів поглядаю із острахом.
Коли я цю тварюку полохливу загадувала собі, то писала у список бажаних якостей: «Їздити у поля». Тоді замислилася і дописала «і повертатися з полів». Але Світобудова моя знов пожартувала: про те, як я буду почувати себе у самих полях, я і справді нічого не загадала).