Конкур на призи кінно-спортивної секції

Марина Матвєйчук

фото  Julia Mimika

Дібрівський кінний завод, що у Полтавській області, відомий з давних давен своїми рисаками не тільки в Україні, а й далеко за її межами, але ми трошки про інше.

Вісім років потому тут було засновано кінно-спортивну секцію, яку нині очолила тренер Анастасія Богач.

Завдяки турботі, відданості Анастасії улюбленій справі, за сприянням адміністрації кінного заводу, їй вдавалось вивозити свої вихованців на змагання у різні регіони України, за що вони, безумовно вдячні своєму тренеру.

Традиційно у травні місяці спортсмени кінноспортивної секції заводу вже мають змогу на відкритому грунті випробувати ступень своєї підготовки та, зокрема, своїх коней до спортивного сезону. Цей рік, незважаючи на важкі часи для нашої країни в цілому, та для кінного спорту також, не став виключенням.

Команда Анастасії Богач доклала багато зусиль, щоб на гідному організаційному рівні провести у другій декаді травня на території заводу відкриті змагання з подолання перешкод попри проливні дощі, які напередодні розмили практично все розминочне поле. Однак, потрібно з долею захоплення зауважити, що примхи погоди не похитнули бойових настрій спортсменів.

Три команди з Полтавської області взяли участь у оголошених змаганнях: «Попівська Асканія» (Миргородський район), Balka Eco Club (Полтавський район) та кінний клуб «ЕЙ-ДІ» м. Полтава. Разом з спортсменами секції кількісний склад тих, хто перетнув лінію старту склав 30 спортивних пар.

Для присутніх глядачів несподіванкою під час змагань став їх початок: на бойове поле виїхали у повному розумінні цього слова принцеси у розкішному вбранні. Вихованки кінноспортивної секції виступили з показовим номером – фігурною зміною – дуже захоплююче видовище.

На цій емоційній хвили розпочались вже безпосередньо змагання з конкуру.

У першому маршруті, висота перешкод в якому склала 50см, стартувало 11 спортивних пар, з яких у категорії «діти» — сім, а у «відкритому класі»– чотири. До речі, саме тут Вировська Дар’я (Balka Eco Club) виступала на трьох конях, які не підвели свою вершницю. Разом з Корсаром вони отримали золоту медаль, в парі з Лотосом – срібну, а бронзову з Лялею.

У категорії «діти» наймолодші Анжеліка та Ілля Худолєй 2014 року народження, дуже старались. Анжеліка завершила маршрут на п’ятій позиції, а Іллі, на жаль, не вдалось завершити дистанцію. Потрібно було бачити, як за них хвилювалась суддя – вона ж мама! Як би було можливо, то сама б стрибала замість коней. Трійку призерів очолила Копцова Крістіна з команди «ЕЙ-ДІ» (тренер Даровська Юлія), а друге та трете місця посіли вихованки «Попівської Асканії» Логвин Аліса та Васильченко Марія (тренер Логвин Ірина). Але й тут ми спостерігали так би мовити «сімейний підряд» — мама на старти привезла не тільки дочку, а й племінницю.

На другому маршруті в боротьбу за медалі вже вступили спортсмени кінно-спортивної секції Дібрівського кінного заводу. На висоті 70см. також, згідно з Регламентом, спортсмени боролись у двох категоріях. Вихованка Анастасії Богач Таїсія Різницька стала лідером, а дві представниці команди «Попівська Асканія» (тренер Логвин Ірина) у категорії «Діти» посіли: 2-е місце — Логвин Аліса, трете — Скринька Юлія. У «відкритому класі» всі три призових місць розподілили між собою Вировська Дар’я, яка тренується самостійно, та ті, хто набуває досвіду під керівництвом тренера секції кінного заводу – це Черкащенко Антон та Могильна Анна.

Заключний маршрут – висота перешкод сягає 90см. Сподіваємось на запеклу боротьбу – всі чекають моменту оголошення переможця та призерів, тим більше, що учасники представляють три різні команди та, до речі, тренуються у різних своїх наставників. Хвилюючи моменти! Нарешті нам стає відомо ім’я переможниці – нею стала Вировська Дар’я. Другу щаблинку пь’едесталу пошани залишає за собою Богач Олександр, який, зрозуміло, тренується під керівництвом Анастасії, третю вони «залишають» Янко Юлії з команди «Попівська Асканія», тренер Логвин Ірина.

Організатори змагання надали медалі для переможців і призерів всіх маршрутів, коні отримали дуже гарні розетки, а переможець заключного маршруту з задоволенням прийняв ще й кубок.

Завершились маршрути, коні відправились на відпочинок, а вся дружня спортивна бригада, що притаманно всім стартам на Полтавщині, зібралась за столом. Мене там не було, але розповідали так «смачно», що на наступному старті я вже додому поспішати не буду.

Підсумовуючи результати проведеного турніру хочу зауважити, що я досі не зрозуміла за що більше хвилювалась Анастасія Богач, за своїх спортсменів, чи за оргпитання. Зазвичай були присутні деякі нюанси, але це виправляється тільки досвідом організації таких заходів, однак в цілому можу стверджувати, що в Полтавській області присутнє ще одне гарне місце для проведення кінноспортивних змагань, тому наші діти можуть тут займатись улюбленим видом спорту навіть під час війни, на що таку можливість їм дають наші Збройні Сили України!

Слава ЗСУ!

Тепер пропоную читачам журналу розповідь тренера Анастасії Богач про передумови створення в Дібрівському кінному заводі кінноспортивної секції:

Донецька область, Мар’їнський район, м.Красногорівка. Кінноспортивний клуб «Анакія» (Анастасія Кіяшко – моє дівоче прізвище). Своя облаштована територія, 16 коней, 40 собак, та, як зазвичай, коти. Сумний 2014 рік. 13 липня 2014 року наше місто вперше зазнало що таке бомбардування. Йшов час, сподівались, що невдовзі все минеться, що це все не на довго, та ось-ось все буде добре, але, . 10 січня 2015 року ми опиняємось під перехресним вогнем градів – біля стайні лягає 3 снаряди, але чудом вціліли всі. Тільки після цього ми прийняли рішення про негайну евакуацію та почали шукати куди саме можна буде виїхати. В декількох місцях пропонували постій, але можливості такої в нас вже не було, бо за 8 місяців під постійними обстрілами ми «з’їли» всі фінанси, кормів вже не залишалось, тому виїжджали без грошей. Нам пропонували здати коней на м’ясо – уявляєте? Хто б на це погодився? Обстановка була складною — газ, вода перекриті, напувати коней нічим, світла теж практично не було, бо Донецьк це вже ДНР, зарядити телефон можливо було тільки від акумулятора. Мій чоловік вибирався на голуб’ятню й звідти ми намагались через інтернет знайти місце куди можна було виїхати. Відгукнувся тільки Дібрівський кінний завод – директор запропонував приїхати, щоб поспілкуватись та вирішити як бути далі. Але це було просто нереально виїхати на співбесіду, а потім повернутись. Звичайно після цієї розмови я повішала слухавку, розридалась, але невдовзі вони перетелефонували, сказали що з кормами в них самих не зовсім добре, а солома є.. Грошей ніяких не запросили – сказали приїздите, а там розберемось. Постало питання чим та як виїхати звідси. Знайти коневоз було практично неможливо, у гарячу точку ніхто їхати не ризикував, проте пропонували хоча б до Покровська самим вивезли коней, але це теж було нереально, бо повсюди все заміновано. Зважився на подорож до нас тільки Роман Євтушенко, за що ми йому безмежно вдячні! Приїхав з батманом, завантажив мого жеребця Лістіка й кобилу, всіх інших коней військові допомогли завантажити «табуном» у морський контейнер, який, дякувати богу, я знайшла. Було не зрозуміло хто витримає дорогу та доїде до місця, але вибору не було. На диво доїхали всі, кобилу трошки вкачало, вона впала у контейнері, її дещо топтали, але по приїзду «прокапали», пролікували, словом – «вичухали». Дорога була важка. Приїхали ми на місце 7-го лютого — снігу по пояс, камаз застряг, підтягнули бричку, щоб коні могли спочатку на неї вистрибнути, а далі вже на сніг. Вся ця процедура мене вразила до глибини души! Місцеві ніхто нас не знав, тільки те, що ми з зони бойових дій та, навіть не питаючи, всі долучились допомагати розставити коней – це заводська сім’я – вони знають що потрібно коням, які, звичайно вже схудлі, замучені, зневоднені. Роздали їм вівса, сіна і ніхто не питав чи будемо за це платити. Я там ридала від того, що незнайомі люди так відносяться до коней, хоча ті хто був й вважався друзями – ніхто не простяг руку допомоги у скрутний час, а тут зовсім чужі люди й таке ставлення!

Поступово на новому місці прийшли до тями та почали працювати. Тут секції кінно-спортивної не було, тільки на двох конях екскурсантів заводу катали. Нам дали пусту конюшню, яка не експлуатувалась 9 років – провели світло, годували коней деякий час. Потрошку ми стали заробляти не тільки собі, а й заводу. Коні дійшли до потрібної кондиції, вже почали стрибати, з’явились зацікавлені конкуром діти. Невдовзі ми почали навіть виїжджати на змагання. Працювали й з заводськими кіньми – заїзжали, а тоді вже кого в прокат, кого в конкур – зараз наш Краш бачили як стрибає! Зробили конкурне поле на пустирі. Зрозуміло, що кінний завод ніякого фінансування нам не надає, але ми дуже вдячні всім-всім людям, які тут працюють та дуже сподіваємось, що кінноспортивна секція при заводі буде й надалі розвиватись, навіть попри такі складні часи для нашої країни.