КСК «Буча»: до, під час та після «рашистської» навали (випуск журналу №56)

У мальовничому куточку під Києвом, де безмежні луки оточені охайними лісами, у 2018 році Богданом Барановським, Андрієм Топигою та Оленою Чюян було засновано кінноспортивний клуб «Буча». Натхненням для його засновників була ідея створення такого місця, де кожен охочий зміг би втілити свою мрію у реальність, поєднати людей, які прагнуть зробити своє життя яскравішим та більш насиченим.
У зручних та сучасних денниках, розрахованих майже на 40 коней, чотириногі мешканці почувались спокійно, вони були оточені всім необхідним, в тому числі цілодобовим доглядом першокласних спеціалістів у сфері кінного спорту.

Розвинута інфраструктура, наявність критого манежу сприяли тому, що членами клубу поступово ставали не тільки любителі верхової їзди, а й знані спортсмени з своїми кіньми, які вже на всеукраїнських та національних змаганнях виступали під прапором КСК «Буча»: Сорока Ірина, Карина Пилипенко, Максим Толпига, Камалія Захур, Анна Коломієць, Катерина Белич, Ірина Логвиненко, Люся Перегуда, Криштопа Анна. Деякі з них брали участь у міжнародних змаганнях і також показували відмінні результати. До речі, директором клубу є Андрій Толпига.

Проте, головною метою створення кінно-спортивного комплексу була організація дитячої школи верхової їзди, бо підготовка справжніх чемпіонів частіше за все починається ще у дитячому віці. Тому навчання дітей верхової їзди ставилось за пріоритетне завдання. Навчальні програми клубу складені таким чином, щоб по закінченню інтенсивного курсу можна було брати участь у спортивних змаганнях. Але адміністрація клубу прагнула довести, що для того, щоб у будь-якому віці навчитися впевнено сидіти у сідлі, достатньо лише щирого бажання! Тому одним з соціальних проектів тут було впровадження уроків верхової їзди для дорослих. Серед соціальних проектів клубу також значились організація літніх таборів для дітей, можливість залучитись до догляду за кіньми для тих, хто не наважився сісти верхи – це, зокрема, й участь у процесі чистки або купання коня, прогулянки з ним, запровадження пансіонів для коней, а також проведення фотосесій з ними. Практика контактного спілкування з кіньми дорослих, а особливо дітей, допомагає привернути увагу всіх небайдужих до жорстокого ставлення до тварин, та деякою мірою запобігти цьому у майбутньому. Адже ця проблема, нажаль, існує і у сучасному світі.
Тож сімейний та дружній колектив членів кінноспортивного клубу «Буча», який недарма називали місцем де живе мрія, жив життям своїх улюбленців, бо кожен кінь – це безмежний світ для своїх господарів.


АЛЕ, але від всього цього їх вирішили «визволити»…

Назву містечка Буча біля столиці України знають у всьому світі як місце безмірної жорстокості рашистських катів по відношенню до людей, але кіннотникам нашої країни воно відомо аналогічною жорстокістю і у відношенні до коней.

Дві доби безперервних вибухів – бо поряд аеропорт Гостомеля – перелякані тварини ледь не збожеволіли, ну а далі, далі росіяни захопили стайню і перетворили її в шпиталь для своїх поранених. Дозволу годувати коней тим хто з обслуговуючого персоналу залишився, бо практично всі коневласники та адмінперсонал виїхали з зони обстрілів, не давали, і коні один за одним гинули.

Надалі ситуація склалась на користь наших чотириногих улюбленців — рашисти покинули територію клубу. З’явилась можливість спокійно відвідувати коней, годувати, але через декілька днів зайшла інша група, яка була набагато жорстокіша – під загрозою розстрілу вони забороняли поїти та годувати коней, яких вивели з денників і загнали у приміщення з двоярусними дерев’яними ліжками, призначеними для ночівлі дітей під час перебування у літньому таборі відпочинку. Стайню повністю розтрощили і перетворили у смітник, а з господарських приміщень забрали геть усе – те що належало людям і коням. Свої фізіологічні нужди солдати справляли на одяг і закапували його тут, у стайні як собаки – користуватись туалетом їм і в голову не приходило. Це інакше ніж варварство назвати не можна. Через декілька діб «асвабадители» випустили тварин, але не заради жалості, а заради свого спокою, бо коні з жаху просто на стелі лізли, вони були не в змозі всю добу стояти там, де навіть поворухнутись було важко, тому і розбіглись хто куди.

Валерій Корінь: «Мотивація врятувати спортивних коней сильніша, ніж власне життя»

Про життя в окупації, порятунок коней, спортивну та понад двадцятирічну тренерську кар’єру Валерія Коріня читайте в його інтерв’ю, яке він дав для нашого журналу:

Майстер спорту з триборства Валерій Корінь у кінному спорті з 12 років. Екс-член збірної команди України, неодноразовий переможець національних та всеукраїнських змагань. Однак серед його здобутків є один особливий, пов’язаний з війною вчинок — це порятунок 24-х спортивних коней в окупованому Ворзелі.

Валерій, яка була обстановка у Ворзелі під час окупації? — Дуже важка, всі намагалися виїхати, оскільки росіян ставало більше й більше. Вони окопалися там, а на частину села місцевим взагалі було заборонено заходити. Виходиш на ту ж Варшавку (автомагістраль міжнародного значення, — ред.) і одразу починають стріляти — починаючи від снайперів, закінчуючи патрулями на танках з автоматами.
В кінній спільноті майже всі знають про ситуацію, що виникла у кінно-спортивному клубі «Буча». Як тобі жилося в окупації та що спонукало до порятунку коней?
— Що спонукало? Перш за все — це мої улюблені тварини, а також те, що їх покинули власники і коні залишилися самі. Реально, я не зміг поїхати, це несправедливо вийшло б по відношенню до них, тому я лишився у місті.
Ти намагався пробиратись на конюшню під час бойових дій. Це, безумовно, був великий ризик та небезпека для життя…
— Так, дійсно, бо міг і не повернутися. Таке відчуття було кожного разу, але думки про те, що тварини голодні пересилювали цей страх. Мотивація допомогти їм була сильнішою ніж власне життя.
А ти ходив такими вуличками, де росіян не було?
— Так, намагався. Час від часу було видно їх пересування: от проїхали в той бік і ти розумієш що поки немає нікого можна пройти, але в будь-яку хвилину вони могли повернутися. Вони пересувалися і ми пересувалися.
Але ти все ж-таки зміг кілька разів потрапити на територію кінного клубу, як це вдалося?
— Потрапив туди вперше після сильного нічного бою — наші загарбників вибили звідти. Саме тоді я і познайомився з членами місцевого загону територіальної оборони. Хлопці кажуть: “Туди поки ходити не можна, ти що дурний, а якщо вони ще там?”. А як перевірити чи вони там, якщо не піти? От ми разом з одним військовим Євгеном і пішли на конюшню.
І що ти там побачив? Там все ще було добре з кіньми, не було вбитих?
— Всі були живі, все було більш-менш нормально. Біля деяких денників навіть лежали тюки сіна, не у всіх, вибірково, там де поблизу було сіно там загарбники поклали, але воду, як ми залишили два повні баки, так вони повні і стояли – коней не поїли. Два дні я міг ходити поїти і годувати. Але після того, як на територію клубу зайшла друга група окупантів, то їх нелюдству і жорстокості небуло меж – але це окрема історія про яку вже відснято відеофільм. Розграбовано було все відразу після перших двох днів. А вже розстріляних коней ми побачили, фактично, за кілька днів до відходу росіян.

Коли ти вперше почав знаходити коней по околицях міста? Як вони там опинились?
— Коні рашистам заважали і вони тих хто ще вцілів вигнали на вулицю. Саме тоді мешканці міста почали спостерігати за кіньми, які вільно пересувались, а згодом, поступово, переходити через дорогу і тоді можна було вже їх «відловити», оскільки на той бік Варшавки перейти було неможливо.
А як відбувався пошук коней?
— До того як ще на конюшні були росіяни, «виловлював» по одному, по двоє. Першого — Лакі Вея, знайшов за зпаленою автозаправкою AMIC. А потім вже 14 тварин знайшов за кладовищем, на полях, десь за півтора-два кілометри від конюшні. Частина коней зібралася в табун, частина роз’єдналася і вони пересувались по одинці.
До тебе коні йшли відразу? Бачили, впізнавали і йшли?
— Так, по голосу, по інтонації. Недоуздків не було, водив чим доведеться. Шмат кабелю валявся, то я огорнув шию і пішов. Коні йшли до мене. Страху у них не було, а деякі навіть самі підходили. Одного веду, інший йде за нами самостійно.

А коли ти вів, за тобою якось спостерігали загарбники: от вони бачать тебе з кіньми, як реагували?
— Був випадок коли виводив двох коней, яких місцева жінка прихистила в себе. Я ж говорив з людьми, просив, якщо коней побачите, то спробуйте зачинити їх десь у себе на подвір’ї і зв’язатися зі мною. Так от, пішов я з одним місцевим жителем забирати цих двох коней, і бачимо стоять два БТРи, танк попереду, а рашисти ходять по будинках мародерять. Ми підійшли і кажемо: “От ми за кіньми прийшли”. Російській військовий відразу не пропустив, передав по рації, і тільки потім нас пропустили до коней. Виводив їх поміж танків, відповідно за мною слідкували — відчувалися погляди в спину.
Як реагували колеги з КСК “Буча” на те, що ти залишився допомагати коням?
— Всі були в шоці. Але, звісно, вдячні що я залишився, підтримували, телефонували, питали як там коні, шукали можливість та передавали корми з Києва, тобто поки я був з кіньми вони дуже допомагали. Так нам вдалось зберегти частину поголів’я.
Давай тепер поговоримо про твій шлях у кінному спорті. Як ти потрапив у нього?
— Пробував усе в школі — і футболом займатися, і дзюдо, і шахи, але це все було не те, а як прийшов на конюшню, то зрозумів, що ось це моє. Як побачив коней, більше не зміг без цих тварин. Були перерви через хворобу, рік пропустив, але все одно повернувся. Щось мене тягне до них.
Не всі кіннотники знають де ти почав займатися кінним спортом. Це сталося у Драбові. Розкажи про це село, звідки там взявся кінний спорт?
— Завдяки керівнику сільськогосподарського підприємства “МХП Насіння” Миколі Дубинцю в 1994-му році в цьому місці відкрили кінно-спортивну школу та племінну ферму з вирощування коней. У свій час там нараховувалось до 100 голів. Я потрапив туди у 1995 році. Мені тоді було 12 років.
Скільки років тобі було коли вже почав їздити на змагання і показувати перші результати?
— У 14 років були перші змагання — Чемпіонат України з триборства, я їх виграв в категорії юнаки і виконав норматив кандидата у майстри спорту. Наступного року знову переміг та виконав норматив майстра спорту, а через рік підтвердив це звання — знову зайняв перше місце. Тобто, вигравав Чемпіонат України три роки поспіль як серед юнаків, так і серед юніорів (з 1996 по 1998рр.)

Досить нетипова історія — село, невелика кількість населення, відкривається кінний клуб. Звісно туди йдуть хлопці, дівчата, всім цікаво. А скільки з тих хто прийшов туди залишилось у кінному спорті?
Як зазвичай, приходять 30-40 людей, а залишаються одиниці — це 2-3 людини з кожної групи. Серед нас десь п’ятеро залишилися у спорті, зокрема, Сергій Черних — майстер спорту міжнародного класу, зараз працює у Дніпрі. Також Руслан Лисенко, Юрій Мельник, Юрій Красун.
Розкажи про свого коня Авангард. Ми говоримо про кінець 90-х і саме з ним пов’язані твої перші успіхи. Як ти з ним познайомився і почав свої виступи з ним в парі?

— Мене на свого коня посадив мій перший тренер Андрій Пономарьов. У нас почало виходити, так і пішло, вже не змінював його. З ним в мене були перші міжнародні змагання у Чехії, де з 75 вершників ми показали 35-й результат — непоганий, враховуючи, що на тих змаганнях я був наймолодшим серед учасників. Авангард — чистокровний кінь англійської верхової породи від Дамаса та Альмазари, дуже гарна лінія і для скачок і для триборства.
Твоїм першим тренером був Андрій Пономарьов, розкажи коротенько про нього.

— Він з багатьох людей зробив дійсно людей спорту. Виховав спортсменів, які зараз працюють у різних містах України і всі йому дуже вдячні як першому тренеру, це його велика заслуга. Те, що перший тренер заклав, так далі й піде.
Основна твоя спеціалізація як спортсмена, а в подальшому тренера — це триборство. Чому саме ця дисципліна кінного спорту а не виїздка чи конкур, наприклад, які є більш популярними?
— Було цікаво — перешкоди на різній місцевості, стрибки у воду, з води, більш екстремально, більш захоплююче. Однак пробував і конкур, були роки коли я стартував протягом одного й того ж року і на Чемпіонаті України з триборства і з подолання перешкод.
У 1999-му році ти переїхав працювати в Київ. Чому поїхав з Драбова і чим займався?
— Мене запросили на кінно-спортивну базу “Наталка”, це був загально селекційний центр. Його власник Віктор Бурушкін вирішив зібрати команду з триборства і з списку членів збірної України запросив до себе на базу найкращу п’ятірку: Масленніков, Сенін, Корінь, Червонюк, Рожко. Він хотів розвивати свій клуб і створити всі умови для достойних виступів своїх спортсменів на змаганнях.

У 2001-му ти знову повернувся в Драбів, чому?
— На жаль, у мене захворіла мама, а до цього у сестри син пішов вже в школу. Краще мені було повернутися, ніж сестрі з родиною та сином їхати до Києва. Але вже у 2002 наша кінно-спортивна школа переїхала до Черкас. Переїхав тренер Андрій Пономарьов і двоє спортсменів — Сергій Черних та Юрій Красун, потім я вже долучився. І разом усі з нуля почали будувати черкаську кінно-спортивну школу «Сван».
Да, дійсно “Люди створюють умови, а не люди їдуть за умовами”. Якою тоді була твоя мотивація — вже досвідченим спортсменом переїхати з гарних умов, з професійної бази у Києві в село, де нічого ще не було?
— Гарні умови можна і самостійно створити у будь-якому місці. Було поголів’я і тренерський склад, все що потрібно для роботи — коні, поля і тренер. А умови можна створювати і в новому місці. Люди створюють умови, а не люди їдуть за умовами.
Після переїзду ти продовжував працювати як спортсмен і вже починав як тренер?
— Так, а десь у 2005, коли мені виповнився у 21 рік, я завершив виступати як спортсмен і працював вже як тренер. Вступив до Черкаського національного університету, у 2007 закінчив його за спеціальністю “Фізичне виховання”, тобто здобув професійну освіту. Нам потрібно було готувати наступні покоління спортсменів, діти повинні були виступати. Якби ми з тим же Сергієм Черних продовжували виступати і не давали можливостей іншим, то не було б нової генерації спортсменів.

Розкажи про досягнення ваших з Андрієм Пономарьовим вихованців.
— Це перемоги на обласних, всеукраїнських та національних змаганнях. Також наші спортсмени входили в десятку переможців на міжнародних змаганнях, отримували ліцензії на юнацькі Чемпіонати Європи. Я говорю про Дмитра Карпа та Анну Хмелюк, яких ми тренували у тандемі з Андрієм.
Яка доля ваших вихованців, вони продовжують займатися кінним спортом?
— Дмитро Карп продовжує працювати на приватній конюшні, навчає дітей, тренує дорослих. Анна Хмелюк вийшла заміж і займається родиною, з кінного спорту пішла, наскільки мені відомо.
У 2019 році через проблеми зі здоров’ям ти призупинив тренерську діяльність?
— Так, під час роботи з кіньми отримав травму спини, лікувався, а наприкінці року, після відновлення, переїхав до Києва працювати коноводом у Анни Дяченко. Ми з нею однолітки, тому були на одній хвилі. Як працювати з кіньми я знаю, вона знає, тож працювати разом було легко, розуміли один одного. Їздили на різні змагання, на Чемпіонати України, у той же Жашків, на міжнародні змагання у Харків. Вона і досі у складі збірної України з виїздки. Якраз і стали мені в нагоді навички здобуті в триборстві, де ця дисципліна кінного спорту присутня.
З 2020 року ти почав працювати в КСК “Буча”. Як туди потрапив?
— Дізнався від Веліни Белькович що вона шукає коновода для коней співачки Камалії. Здзвонилися, спробував там попрацювати і залишився. Згодом, почали працювати з Кариною Пилипенко, вона дуже знана спортсменка, гарний тренер, з нею також, як то кажуть, працювали на одній хвил,. Десь можливо було і складніше, але цікавіше. Також працював ще з близько вісьмома приватними кіньми, а також дитячим тренером, тренером прокату. З Максимом Толпигою працювали, він як вершник, я як коновод, четверо коней було у нас. З Анною Криштопою, Анною Масленніковою працювали. Це все було до початку війни.
Ми розуміємо, що тимчасово продовжувати свою діяльність КСК “Буча” не зможе.
Чим займаєшся зараз і які подальші плани?
— Наразі відновлююсь після пережитого. Але, звісно, планую продовжувати працювати далі, з тою ж Кариною Пилипенко, коли вона повернеться, а зараз залишився працювати разом з Іриною Логвиненко — власницею двох коней — Фьюче та Мідоса. З Фьюче ще до війни готувалися виступати на Чемпіонаті України, сподіваюсь і на подальшу співпрацю. Вірю що все буде добре, війна закінчиться, все відбудуємо і повернемося до звичайного життя. Звісно війна змінить назавжди життя українців. Я живу кінним спортом, змаганнями, тренуваннями і без цих тварин свого життя не уявляю.

Інтерв’ю брав Віктор Пономарьов

Розповідь директора КСК «Буча» Андрія Толпиги:

Після визволення Бучі на територію КСК повернулись наші тренери, обслуговуючий персонал, коневласники і з жахом побачили все, на що були здатні ці ізверги роду людського.

Ну а далі… Далі потрібно було відшукувати місця подальшого розташування вцілілого поголів’я й організовувати перевезення схудлих та, у більшості, травмованих коней.

Зорганізувались всі хто тільки міг чимось допомогти — цілий кортеж батманів був заповнений тими, кого з коней вдалось відшукати. До речі, приїхали також і люди, яких ми взагалі раніше не знали, що було дуже зворушливо. Активну участь у транспортуванні взяли Цизин Андрій, Толпига Максим, Толпига Андрій, Криштопа Анна, Швиринь Сергій, Беличь Катерина та Ольга, Белькович Віліна, Толпига Юлія, Фесіна Жана.
Наших пітомців прийняли на Київському іподромі, в КСК «Яцків», на «Боліварі» і зараз докладається багато зусиль по відновленню здоров’я та фізичного стану коней, які ще недавно брали участь у спортивних змаганнях, в тому числі і у міжнародних.

Наразі життя у КСК «Буча» відновлюється і частина коней вже повертається до рідного дому.

Ми вдячні всім, хто весь цей час допомагав нагодувати наших коней – допомога йшла й від кіннотників з за кордону. Так Josefine Esperansa продовжує роботу заснованого нею фонду долаючи масу перешкод на шляху доставки всього необхідного в Україну. Друзі, завдяки вашій підтримці, ми стаємо сильнішими з кожним днем.

Дружня команда КСК Буча зараз працює з подвійною енергією: Bogdan Baranovskiy, Олена Чуян та Андрій Толпига хоробро та оперативно вирішують питання безпосередньо в КСК Буча, в чому їм охоче допомагають Ірина Сорока, Максим Толпига, Анна Коломієць, Юлія Толпыга, Валерій Корінь, Anna Krishtopa, Kamaliya Zahoor, Марина Мариніна, Arina Look … нас десятки і всі ми віримо в єдине – КСК «Буча» буде жити і ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!!!