Мій дім – Україна! про своє спортивне життя під час війни розповідає Ольга Живага

 

Інтерв’ю брала

Віра Кириченко

Понад рік пройшло з часу, коли ми бачились на змаганнях з виїздки з Ольгою Живага і ось доля звела нас на відкритих тренуваннях у Бучі в листопаді 2022 року. Випустити таку можливість я не могла, тому вже після старту, до речі, результати якого ми висвітлили на сторінках нашого журналу, біля години спілкувались що до спортивного життя цієї спортсменки під час війни.

По-перше, давай пригадаємо місце нашої крайньої зустрічі саме на змаганнях?

— На Кубку України у листопаді 2021 коли всі три тести я була з першим місцем.

Оля, пропаную по хронології подій розповісти як саме для тебе і твого Абсента пройшов цей рік. Після Кубку України ви вже більш ніде не стартували?

— Ні. Після завершення сезону ми остаточно вирішили готуватись до Великого призу – дуже хотілось «великий-великий» їхати. Тому вже з грудня така робота почалась. Пасаж, піафе потрошку напрацьовувались, зміна в один темп – тобто окремі елементи, а надалі, звичайно, потрібно було все це починати збирати до купи в схему. Я тренуюсь в Харкові з Ірою Харченко, а десь на початку лютого переїхала до Nicolo Horse Club до Наталії.

Цікаво, а яка причина цієї зміни тренера?

— У Ірини був дуже насичений графік роботи – понад 7 голів в роботі, маленька дитина, а я до неї прийшла сама остання, то, звичайно, і уходити потрібно було мені – це було чесно по відношенню до всіх з ким вона працювала. Я собі гадала що трошки пройде часу і ми відновимо наше партнерство. Ірина класний тренер і результат в мене був, вважаю, непоганий. З нею дуже комфортно працювалось, незважаючи на те, що вона дуже вимоглива, але то того варто. Ось таким чином я опинилась поряд з Наталією Святухою, яка як спортсмен і людина завжди в мене викликала симпатію. Пройшло буквально біля трьох тижнів і…про це зараз важко навіть згадувати, почалась війна.

Оля, а можеш пригадати перші дні і тижні після повномасштабного вторгнення?

— На той час Харків вже був, так би мовити, «гарячою зоною», тим більше що по розташуванню це Салтівка, а поряд, десь за 20км кордон. Зараз про це вже більш спокійно говорю – були «прильоти» безпосередньо по базі і, як наслідок — в стайні вибиті шибки, вітер гуляє, світла практично немає, шагалка не працює, а коням потрібно підтримувати фізичну форму – тому кого у леваду, кого верхи, але намагались якось виходити з ситуації. Треба зауважити, що мої коні весь час були у тренінгу, незважаючи на обстріли, бо вже з 2014 року я розуміла і знала що таке відльоти та прильоти і голосні звуки розривів та свист снарядів шоку та страху не викликали. Трошки пізніше нам привезли генератор і двічі на день ми його вмикали щоб качати воду і коні могли вволю напитись, а в день з цеберок поїли. На території залишались ми з Ірою Шевцовою та ще двома грумами – всі інші вже не мали змоги сюди доїхати, а 60 голів на нас. Ось так ми і працювали. Ввечері, після такого напруженого дня прийдеш у кімнату, а там води гарячої немає, доводилось під холодною митись, після закутуватись в усе що було з одягу. Спати нам всім приходилось в амунічнику, бо у готелі після чергового прильоту вже сипалась штукатурка і залишатись там було лячно. Зрозуміло що дістатись території практично більше ніхто не міг і кожна тут проведена година могла стати згубною і для людей і для коней. Прийшов час міркувати як звідти вибиратись.

І як же це все практично ви здійснили?

— Найстрашніше, що при наявності коневозів ми довго не могли знайти водія, який би погодився вивозити звідси коней, бо фури на дорозі рашисти часто й густо розстрілювали, а їхати потрібно через Салтівку. Саме цей район Харкова вже був на слуху у всіх громадян України завдяки постійним обстрілам і руйнуванням багатоповерхівок. Нарешті нам пощастило — водій Влад погодився і таки зумів вивезти 2-х моїх та коней Солли+ двома ходками до Дніпра (до Петриківки), за що я йому дуже вдячна, він дійсно герой нашого часу.

Наступний переїзд як вдалось організувати?

— Через 3-4 доби, коли знов вдалось знайти нового водія і машини вже окремо для моїх коней, бо разом всі ми не могли поміститись в одну, завантажили свої речі, трошки кормів у батман і попрямували двома машинами до Львова.

Ну хоч в дорозі все склалось вдало? Екстрених ситуацій не виникало?

— В цілому так, але потрапили в ожеледицю, йшов сніг, хоча це вже було 8 березня. До речі, нас практично на всіх блокпостах військові ЗСУ та тероборони поздоровляли зі святом, було дуже зворушливо.

Вже у самому Львові де зупинились?

— На іподромі.

А як ти знайшла для себе житло, наскільки я володіла на той час ситуацією, це було практично неможливо?

— Через знайомих інших знайомих домовились на тиждень, а поки робили документи на виїзд за кордон пройшло ще два тижні, але вони витримали мою присутність. Дуже вдячна Дар’ї та Роману за те, що прийняли і обігріли зовсім незнайому людину, на додачу ще й з собакою. Щоденно до ліжка я добиралась вже дуже пізно – цілий день на іподромі, бо мусила крім того що сама порпаєшся біля своїх коней, вичищаєш денники, шагаєш, годуєш, вбираєш, допомагала ще й коням Ірини Харченко, бо вона з сім’єю житло довго не могла собі знайти.

Оля, скажи чесно, як ти все це витримала? Я знаю, що біля тебе завжди були люди, які в такій роботі тобі допомагали, а вже у Харкові, по дорозі до Львова і тут ти практично одна була.

— Так, для мене це, звичайно, було важко, але життя примусило – я це прийняла і докладала зусиль щоб моїм коням було більш-менш комфортно, бо ми відповідаємо за тих, кого приручили – я ніколи досі не кидала і на майбутнє – не кину своїх чотириногих друзів. Окрім того свою роль відіграло і відчуття вдячності тим хто мені віддавав частинку своєї душі — я маю на увазі Ірину Харченко.

Як складався переїзд вже безпосередньо за кордон?

— О, тут цілий трилер. Віктор Коновалов огласив час коли приїде за нами, але … призначений час пройшов і тільки о 1-й годині ночі він зателефонував і дав зовсім трохи часу на погрузку. Уявіть як нам було дістатись в цей час до стайні – комендантська година, в місті проїхати неможливо. Ось і нова стресова ситуація з якої потрібно було виходити, бо чекати Віктор ніяк не міг. Знайшла водія таксі і на кожному перехресті патрулям доводилось пояснювати чому я без перепустки — бо там коні. По дорозі ще забрали Наталю у до стелі завантажену речами машину. Тільки біля воріт іподрому видохнули з полегшенням і одразу взялись за погрузку – спочатку Наталіїних, потім мій Абсент і Шоу Мен. Далі я пішла вантажити Іриних коней. Тут теж довелось потрудитись, бо хто заходить, хто відмовляється, особливо складно було молодого коня з розгону завести в батман, причому він мав туди не просто зайти, а застрибнути вночі у повній темряві. Безумовно довелось витрати багато нервів да і фізичних сил, але розуміння того, що я маю це зробити і більше шансів ніяких немає, додавало сил.

А як ви проходили кордон. На митниці довго тримали?

— Коні довго добирались – десь, наскільки я пам’ятаю, тільки о 4-й годині ранку прибули. На митниці мій легковик довго не тримали, а машину Наталії доправили на рентген і це зайняло в неї десь близько 10 годин.  

Пунктом вашого тимчасового базування, я так розумію, була стайня у Лешноволя?

— Так, коли я приїхала, то біля стайні коней чекали вже і Соколови, і Бондаренко, і волонтери з кормами. Ви знаєте, треба зазначити, що Європа дуже допомогла тут кормами. Мої коні, в принципі, весь цей час як і до війни отримували все що потрібно, а були ті яких сюди привозили дуже голодними, виснаженими, тому просто необмежена кількість кормів всім дуже знадобилась.

Все ж-таки тут зупинятись на довго було неможливо, тому куди попрямували далі?

— Надалі ми переїхали з Ірининими підлеглими кіньми у Вроцлав на іподром. Там поляки нас приймали на 3 місяці з безкоштовним постоєм з овсом, сіном, за що я дуже вдячна керуючій іподромом Анні та всій польській команді, які для нас дуже багато зробили. Стайня правда була не стаціонарна, а пересувна, як для змагань. Приїхали туди, розмістились, але всі ж бажають готуватись до стартів, бо війна війною, а головне завдання у кожного в голові – тренуватись і брати участь у змаганнях. Однак не все виявилось так просто — іподром є іподром. Досить гучно навкруги під час тренування, бо постійно проводяться перегони, грунт теж не європейський і ми розуміємо що можемо підірвати здоров’я коней, тому почали шукати інше місце. Такому рішенню сприяло і те, що у Вроцлаві житло винайняти було також не просто. Ми мешкали то 5 діб в одному готелі, потім 4 доби в іншому і так далі всі три тижні аж поки не вирішилось питання нового переїзду. Дуже далеко їхати не хотілось, бо жили в постійному очікування що війна ось-ось закінчиться і до дому буде не так далеко потім добиратись.

І чим все закінчилось?

— Голландський тренер Роберт Зандвурт запропонував Ірині варіант розміститись на невеличкій виїздковій стайні з гарними умовами для коней – наших 7 голів та його один. Дійсно ми були раді такому варіанту: чудовий грунт, дзеркала в манежі, однак ніякого обслуговуючого персоналу – все потрібно робити самим: і годувати, і роздавати сіно, проводки робити, і в стайні прибирати. До речі, в Голландії це звичайна практика, в тому числі коли спортсмен бажає брати участь у змаганнях, то сам вантажить коня, приїздить на змагання, стартує, надалі знов сам завантажує його, сідає за кермо батмана і їде до дому.

Оля, слухаєш тебе і розумієш, що практично весь цей період ти не жила своїм життям, а виключно життям коней?

— Так, ви маєте рацію, але вважаю що саме таким життя було за кордоном у багатьох наших вершників, кому вдалось в цей важкий час війни евакуювати своїх коней.

Добре, що всі переїзди завершились і, нарешті, ви змогли налагодити тренувальний процес. Тому дуже цікаво, що ти скажеш про свій перший старт в Голландії.

— Власниця стайні Монік – це надзвичайна людина, завдяки якій наше перебування було не таким важким як у інших наших вершників — вона весь час спрямовувала нас в потрібне русло як сліпих кошенят. Саме вона на початку травня вивезла нас на перший старт на своєму коневозі. Ліза Бондаренко на Фасто, я на Абсенте та Тетяна Соколова з Енерджи. По дорозі потрапляємо у затор і тому, по приїзду на місце, на розминку залишається десь хвилин 15, а по стартовому протоколу їдемо один за одним. Ірина вимушена розминати нас втрьох на трьох раціях одночасно. Це стрес для всіх, а отримані результати нас просто приголомшили – погано! В мене особисто це було 59% в Малому призі! – ось і перше розчарування.

Ти зараз розповідаєш, а я ловлю себе на думці, що інакше і не могло бути. Коні давно не стартували, після всіх стресів з переїздами, новими місцями перебування вони досі ще були «морально» втомлені, да і вам, зрозуміло, здавалось що тут все інакше — на тебе дивляться незнайомі вершники, тренери, судді – зовсім інша змагальна атмосфера. Ви сподівались приїхати і всім показати «ух»? Краще скажи, для тебе цей результат що означав?

— Треба працювати – і тільки, тим більше, що навкруги практично щоденно проводяться старти, е можливість поїхати глядачами і подивитись за що ставлять оцінки, на що судді особливу увагу звертають, як тутешні вершники їдуть.

Пригадай старт, який там найбільше тебе вразив?

— Був момент, коли ми дивились на виступ зірок збірної Голландії, які стартували на найпрестижніших європейських та світових змаганнях. Ходили все знімали, звертаючи увагу як поводяться вершники на розминці, що вони вимагають від коня саме тут з тим, щоб краще вже в тесті виконати той чи інший елемент. Місця на трибуні купили кращі, щоб все розгледіти. Хочу звернути увагу на цікавий момент — національний старт тут судять більш суворо, ніж на будь-яких міжнародних змаганнях. Особливо мене вразив той момент, що тут іноді змагання проводять виключно з КЮРів – уявляєте – весь день тільки КЮРи? До речі, у нас вдома на цих тестах я завжди «виїзжала» за рахунок оцінок за артистизм, тому для мене було просто жахливо побачити на одному з змагань за свою техніку — 68%, а за артистизм- 56%. На це мені пояснили — КЮР це шоу, це надскладні схеми, дуже чітке «попадання» в музику. До речі, що до музики – місцева студія звукозапису нашій парі, як приз глядацьких симпатій, «подарувала музику», тобто запропонувала створити схему КЮРУ, а вони покладуть це все на музику і подарують диск. Дуже приємно було.

 

Наскільки часто ви потім стартували?

— Був складений план – така собі турнірна сітка, причому, враховуючи велику кількість змагань, обирали вже такі, які проводяться в межах до 100км від нашої стайні. Планували так, щоб Ірина не була «на розрив» і виїжджали, зазвичай, вдвох з ким небудь. Так поступово почався покращуватись результат – 62%, 64%, 66%, і що важливо – назад результату не було. Я спочатку дуже була стурбована, а Ірина мене заспокоювала – мов ми в Голландії – у самому епіцентрі виїздки, а якщо б залишились у Польщі, то була б там зіркою, але це самообман, а не спорт, тому не хвилюйся, все буде добре.

Я розумію, що практично вісім місяців для тебе були напруженими в усіх сенсах, але ж і досвіду набулась багато?

— Саме так. Кінь також себе цілком впевнено почував, особливо коли місце старту йому було знайоме. Невдовзі вже під’їжджали до місця старту з забинтованим в коневозі конем, сідло лежить – надівай оголів’я, виходь і одразу починай розминку.

Доводилось там на змаганнях займати призові місця?

— Так. Довелось навіть стартувати в їх голландських тестах і навіть там показувала кращій результат та отримувала подарунки та призи. Таке теж в моїй практиці було. Саме головне, що я вже і на розминці все чую і розумію що говорить тренер, і під час їзди вже можу трошки розслабиться і уважно працювати.

Оля, як ти вважаєш, можливо в виїздці працювати самостійно коли вже набув певного досвіду?

— Ні, що ви, без тренера це неможливо – це шлях в нікуди, яким би ти досвідченим не був, неодмінно має бути погляд з боку. Можу привести приклад. До нас іноді приїзжав Роберт – це теж додавало практики, хоча Ірина працює по його методиці, але, якщо вона дуже прискіплива, то він у два рази більш прискіпливий. Роберт може присвятити все тренування тільки в’їзду в манеж по центральній лінії і тільки коментує: «це 6, це 6,5 а потрібно 8! Ні, каже – це не підйом в рись – ви що аматери?». І дійсно після цього розмірковуєш – для чого я весь свій час провожу і живу на стайні? До речі у Голландії ми так і жили з іншого боку стайні, в одному будинку 10 людей, у нас не було окремих кімнат.

Звідси і висновок — якщо життя присвятив виїздці – підлаштовуйся під навколишнє середовище.

— Так воно і є – спартанські умови зміцнюють людину і це веде до результату. Колись я вважала що я зірка Малого призу, але ні, життя поза межами України спростувало це переконання.

Оля, скажи будь ласка, а як фізично ти такі навантаження змогла витримати?

— Гадаю ви здивуєтесь – мені ще доводилось і до спортзалу ходити, бо розуміла що для моїх коней потрібна також фізична сила та витривалість. Дякувати що в нашому населеному пункті він був доступний 24\7 і я могла виконувати все що рекомендувала і Ірина і Роберт. Саме такі заняття дозволили відчути і центр ваги і розвити відчуття коня – тепер я не схиляюсь у бік під час їзди, відчуваю де яка нога і як вона у мого коня ступає.

Це все звичайно добре, а відчуття відірваності від рідного дому – його що взагалі не було весь цей час?

— Ні, ви що? Такі думки супроводжували мене там всюди і завжди, але вимушена віддаленість сприймалась як щось просто тимчасове, як начебто виїзд на стажування. Незважаючи на те, що тут тебе вже знають, сприймають і спортсмени-голландці, і деякі судді, навіть коневласники цікавляться української верховою породою, представником якої є Абсент, до дому дуже хотілось. Час спливає, я живу виключно «конячим життям». За весь період перебування далеко від дому і думки не було сказати Ірині що я в вихідний день поїду, наприклад, до Амстердаму погуляти, а ти моїх коней доглянь.

Однак ти все ж-таки їздила до Києва?

— Так, прийшов час і я все ж пішла на те, що на тиждень залишила своїх коней, хоча до цього моменту з першого дня війни я їх ніколи не залишала, і поїхала в Україну – трошки стало себешкода, але тиждень — це дві доби туди, дві назад і три дні в Києві. Треба зазначити, що то був ковток свіжого повітря. Попри не спокійну обстановку в столиці – це був дім, рідний дім! Перетнувши кордон я вже на нашій території сіла на бордюр і в прямому сенсі слова торкнулась землі і практично розплакалась.

А далі?

— Після другого повернення у Голландію – вже на початку вересня, коли там вже починаються фінальні змагання перед входом у криті манежі, на одному з них займаю почесне 3-е місце серед голландців. На нагородженні диктор промовляє моє прізвище і додає Україна – всі почали аплодувати –дуже зворушливо, але це вже був край, і я приймаю рішення все ж повернутись додому, бо Київ живе, працює! До речі, під час останнього приїзду в нашу столицю я побувала на змаганнях в «Динамо», що також мене спонукало на прийняття рішення щодо повернення і можливості підготовки до нового спортивного сезону вдома. Одночасно, хоч трішечки хотілось пожити звичайним «людським», а не тільки «конячим» життям. Дуже шкода було розставатись з Іриною, але хочу до дому і крапка!

Як і коли ти визначилась з місцем постою в Києві?

— Під час перебування в Києві поїхала на Еквідес, потім є ще нова стайня Тищенко, Бучу пропонували – вибір був, але тут роль відіграла по-перше відстань до дому — всього 17 км, по-друге, моєю умовою була відсутність аматорів в манежі під час тренування. На це пішла нова адміністрація Еквідеса і я зупинилась на цьому кінно-спортивному комплексі.

Як пройшов переїзд до Києва?

— Домовилась з Сергієм Ліщуком, і поки готувались документи мені потрібно було повернутись в Голландію щоб самій завантажити своїх коней. Я настільки за цей весь період звикла все робити самій, що вже ніяк не могла нікому цю процедуру довірити, тому – Привіт Голландія! Я знову тут! Віз нас Сергій Ліщук – велике дякую йому. Підготовка документів і сама поїздка для коней пройшла на вищому рівні незважаючи на те, що добирались 3 доби. Довелось похвилюватись на митниці, де приблизно 11 годин стояли з вини польської служби. І тільки після їх перезміни нас випустили. Тому, коли перетнули кордон, я не могла дочекатись найближчої заправки з тим, щоб пошагати коня і тут ми «взяли» приз глядацьких симпатій – декілька автобусів, водії трейлерів –«О, кінь в пальто!» доносились вигуки – звичайно ніхто з них такого ніде не бачив. Між тим попереду ще 500км, але ми не стали робити зупинку у Львові і попрямували потихеньку до дому. Приїхали, розвантажились, привела до ладу коня і стали на двотижневий карантин.

І як ти думала організувати без тренера свою роботу в Києві?

— Ви не повірите. На декілька тижнів раніше з Бельгії повертається в Київ Карина Пилипенко – до речі, ми з нею за кордоном декілька разів зустрічались – а мені обов’язково потрібен тренер, я зовсім не хочу щоб все набуте відмоталось назад. Ми домовились і почали працювати. Карина настільки м’яка, терпляча, витримка в неї неймовірна й підхід до роботи дуже схожий з Іриною Харченко, а також як людина вона дуже приємна — просто дивуєшся.

А до якого рівня планували дійти?

— Моя мрія — це Великий приз з гідним результатом. Коли ми тільки їхали в Голландію в мене була таємна думка про цей рівень, але по приїзду, зважаючи на всі труднощі які довелось витримати і мені і коню, дуже добре що ми тоді не пішли на це, а продовжили роботу по Малому та Середньому призу. Зараз з Кариною ми почали вже роботу над пасажем, піафе, переходами, зміною в один темп і в наступному сезоні точно почнемо виступати в Великому призі. До речі, навіть Роберт підтвердив, що Абсент кінь великопризний, звичайно в майбутньому, але великопризний. Тому зиму і весну попрацюємо, а там на декілька місяців поїдемо за кордон, щоб взяти участь вже і у міжнародних змаганнях.

Дякую Оля за розмову, гадаю що через аналогічні твоїм труднощам через такі ж самі пройшли багато наших спортсменів, які з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну вимушені були рятувати своїх чотириногих партнерів.

Побажаємо тобі з Кариною плідної співпраці і успіхів на майбутніх стартах!