За своє життя він був на коні і в алматинському прокаті, і у манежах КСШ, на скакових проїздках Пʼятигорського іподрому чи Лабінського конезаводу або у ковильному степу Асканія Нова. Володимир їздив на місцевому поні смарагдовими луками Ірландії, махав прапорцем на Чемпіонаті Європи з триборства, бачив легендарного чистокровного Аніліна та орловського Піона, милувася елітними гановерами на кьорунгу у німецькому Фердені чи арабами на Ставропіллі та навить на два тижні опинився конюхом золотавих ахалтекінців з циркової трупи джигітів Давлета Ходжабаєва! І всі ці незабутні враження він протягом вже півстоліття переплавляє у скульптури летючих сталевих коней.
Питання перше: Хто ти? Скульптор?
–Так, я — скульптор, чия творчість щільно пов’язана із кіньми. І це з самого дитинства.
Що було перше – курка чи яйце? Першим було покликання митця? Чи першими були коні?
Відповідь фактично задокументована на давньому фото: в чотири роки у селі мене посадили верхи на солове лоша. Я був настільки вражений цією першою зустріччю, що приїхавши додому почав ліпити і малювати майже виключно коней. Як бачиш, зупинитись не можу до сьогодні. Тобто коні таки були першими!
А як ти визначився: мистецтво чи кінний спорт — де професія, а де хобі?
– От з цим було значно складніше! Мистецтво моїм основним фахом стало лише після тривалої боротьбии проти бажання стати конярем-селекціонером. Процес самовизначення тривав аж до мого повноліття і вступу до РХСШ – Республіканської художньої середньої школи. Ланцюжок подій виглядав так: художній гурток-кінний прокат-художня студія-учбова кінноспортивна група у КСШ Авангард (тренер Т.А. Фролова)-факультет конярства у технікумі на Кубані-повернення до Києва і нарешті остаточне рішення – художня школа (РХСШ), далі художній інститут, диплом і нарешті професія скульптора. Але коні завжди залишались у полі зору і кожну нагоду я використовував, щоб зустрітись із ними знову і знову! Я, наприклад, і зараз пам’ятаю десятки імен коней з авангардівської стайні 1970-х рр. Отже скульптура стала професією, коні – основною темою, а кінний спорт – хобі. Цікаво, що на моїх очах траплялись і протилежні випадки! Наприклад, мій однокласник по РХСШ Ігор Кравець після художньої школи покинув мистецтво заради коней і став відомим в Україні коневласником і тренером.
А як після художнього вишу ти опинився в Інституті Патона? І що було робити скульптору у технічному науково-дослідному інституті?
– Я не хотів, щоб після навчання у московській Строганівці мене розподілили десь по Росії і запрошення з ІЕЗ ім.Є.О. Патона стало засобом повернення до України. Але, гадаю, пояснити що я там робив, краще зможуть мої скульптури. Бо художник має не розказувати, а показувати!
О! З радістю! Я саме збиралась спитати тебе ось про цю давньогрецьку квадригу. Навіть про дві!
– Авторська назва цієї скульптури – “Міф”. Це давньогрецький сюжет про сина бога Сонця, що не зміг впоратись із батьковими кіньми і загинув, спричинивши на планеті екологічну катастрофу. У часи створення скульптури ми всі були під враженням Чорнобиля. Через те, що йдеться про планетарні події, важливо було динаміку, драматизм і відчуття невагомості поєднати ще й із астрономічними атрибутами. Тому квадрига тримається на променях чорного Сонця, а коні самі перетворюються на палаючі проміні що ніби тануть у безодні Космосу! Так от, цю карколомну композицію неможливо створити у класичних матеріалах: мармурі, дереві чи, навіть, у бронзі. А для електричного зварювання поєднати елементи із чорної сталі разом із трубками з полірованої нержавійки є цілком природньою задачею. Саме ці надзвичайні можливості сучасних технологій зварювання, що я отримав, повернувшись до Києва, надихнули мене на тривалу співпрацю із Інститутом ім. Є.О. Патона. Я щиро вдячний славетному академіку Борису Євгеновичу Патону! Його особиста підтримка вирішила мою подальшу долю в інституті на цілих 25 років.
Добре, але чому цих квадриг я бачу дві?
– Як казав Сальвадор Далі “Митець! Не бійся досконалості – тобі її не досягти!” Все так – мене непокоїли недовершені деталі, що залишились у першій версії. Тому, коли перша квадрига стала власністю Банку землі Саар у Німеччині, у мене з’явився американський замовник, що мріяв про нову версію скульптури, меншу за розміром, настільну. Таким чином, через 10 років народилась Квадрига ІІ, що зараз знаходиться у Флориді. 10 років мене мучили недосконалості першої версії. Тому у новій квадризі я розвів коней під ширшим кутом, що надало композиції більш чітких ”космічних” циркульних форм. Вдалось також завершити фігуру героя, на відміну від доволі примітивної початкової версії. Знадобилось також трохи підсилити конструкцію. Отже деякі помилки я виправив і реалізував те, що не вдалось у Квадризі І.
Я бачу в тебе Однорога. Цей персонаж досить популярний серед певної частини наших читачок. Як і рожеві поні. (Сорі, не втрималась)
– Міфологія Однорога зазнала розквіту у добу Середньовіччя. Це справді красивий міф! Він пов’язаний із культом Діви Марії, бо Юнікорн вважався захисником дівочості. Він символізує чистоту, цноту, вірність, але також відвагу і безкомпромісність. У помешканні Одноріг зберігає сімейні чесноти і охороняє спокій дому. Можливо тому це найпопулярніша з моїх робіт. У художньому сенсі глядача вірогідно приваблює геральдична впізнаваність, чистота силуету і досить цікаве пластичне рішення спірально закрученого рогу. Цей ефектний прийом характерний для традицій ковальського ремесла.
Такого “Однорога” я б і собі поставила на камін!
– Багато хто так і зробив! (сміється). Маю також додати, що саме завдяки зварюванню здійснилась моя дитяча художня мрія! Мене завжди захоплювали надзвичайно красиві деталі кінської статі: стрункі ноги, гостренькі вуха чи елегантні і ажурні гривки та хвости. Нажаль у пластиліні, або у класичних твердих матеріалах – камені, дереві та, навіть, у бронзі, відтворити цю красу досить технічно складно. А от зварювання надало мені чудових можливостей деталізації! А ще у цій технології захоплює безперервність творчого процесу. По суті зварювана скульптура – це гранично розвинений та естетизований каркас. Скульптура зростає і розвивається, як жива рослина. До могутнього стовбура додаються великі гілки, далі гілочки дрібніші, і нарешті все вкривається ажурним листям. Цей процес органічний і дуже інтенсивно-творчий. Нема нудних механічних етапів, які трапляються у роботі із класичними матеріалами і технологіями: стадії формовки, зняття форми, лиття і т.п. Звісно це робить мене щасливим! Отже – увага до деталей!
Як жінка не можу не спитати про твою “Амазонку”. Що про неї варто знати і розуміти?
– Амазонка, крім того, що жінка, є ще й кіннотницею. А ще вона трохи “українка”! (сміється). Справа у тому, що у своїй міфологічній картині світу давні греки, починаючі з Геродота, називали “Країною амазонок” саме причорноморські степи – південь сучасної України.
Ми знаємо, що в уяві греків, амазонки не відрізнялись спокійною лагідною вдачею, тому композиційно моя “Амазонка” нагадує вибух, або “сталевого дікобраза”, що готовий дати відсіч і є небезпечним на всі боки.
А як ти прокоментуєш твої скульптури ще однієї героїчної вершниці – Жанни ДʼАрк?
– Історія Жанни – це пізнє Середньовічча, естетика лицарства. Головна ідея – захист Орлеанською Дівою французької державності. Звідси національний символ Франції – Лілея у її руці та на щиті. Доречи, “Жанна дʼАрк” також існує у двох версіях, між якими є відстань у часі. Рання версія лаконічніша, а пізня більш ажурна, деталізована. Хай глядачі вирішують, яка з них є більш переконливою.
Крім античних міфів та середньовічних легенд я також бачу у тебе і серію з класичних видів сучасного кінного спорту. А чому коні без вершників? Де спортсмени? Попадали? (сміється).
– Все простіше. Зробити серію із класичною тріадою: Конкур, Виїздка та Триборство було для мене, як колишнього “авангардівця”, справою принципу. Я хотів зосередитись на характерних якостях, що вимагає від коня кожна з класичних дисциплін. Це чутливість, гармонія та довершеність рухів у випадку “Дрессажа”, увага, старанність, сфокусованість на перешкоді та імпульс стрибка у “Конкурі”, динаміка, відвага та здатність до ризику у “Триборстві”. Я намагався показати ці якості максимально яскраво і фігура вершника у цьому певною мірою заважала, бо захаращувала силует численними деталями. Приємно, що деякі з цих скульптур оселились у кіннотників і як замовлення, і як призи за перемоги на змаганнях. Як це відбулось, наприклад, на міжнародних турнірах з виїздки у КСК “Магнат”.
Так! Пам’ятаю! Саме у Магнаті я і побачила твої скульптури вперше. Вони справді виглядали унікальними і незвичайними нагородами! Шкода тільки, що ці скульптури тоді не залишились в Україні!
– Так. Це мій біль! Більшість власників скульптур – німці, американці та ірландці. Найбільшу колекцію має славетна американо-ірландська письменниця Енн МакКеффрі, зо два десятки робіт знаходяться у Німеччині, ще кілька у Штатах. В Україні їх лише три.
Не сумуй! Horses Ukraine спробує це трохи компенсувати – принаймні інформаційно для наших читачів.
– Повертаючись до питання “чому без вершників?” я згадав скульптуру “Буцефала” – легендарного коня Олександра Македонського. Я робив його майже паралельно із “Амазонкою” і це легко помітити, порівнявши ці дві скульптури. Але у випадку “Амазонки” головним є симбіоз безіменного коня і вершниці. А от славетний воїн відвернув би увагу від коня. За відсутності Олександра центром уваги стає могутній і гордий Буцефал!
І ось знову образ “бійця”. Тільки цього разу іподромного?
– Це – “Рисак”. Його зроблено на замовлення двох німецьких коневласників і фанатів рисистого бігу. Тут використана конструктивна схема, що була винайдена спочатку у “Квадризі”, але, як бачиш, цього разу кінь є солістом.
А ще я бачу дві роботи, що помітно стилістично відрізняються. Це “Кіт” та “Дитинство Пегаса” Можеш їх трохи пояснити?
– Ну, звісно – про що б ми не говорили в інтернеті, але не можна не згадати “про котиків”! Насправді “Кіт” – це моя єдина реалізована меморіальна, тобто надгробна скульптура. Він встановлений в Ірландії у маєтку письменниці Енн МакКеффрі на могилі її улюбленого кота, що був збитий автівкою. Енн дуже любила бачити цей маленький пам’ятник зі свого вікна. Кіт ніби озирається на хазяйку, звично пробігаючи садочком. Надгробок мусить десятиріччями витримувати ірландськими вітри і зливи, тому форми скульптури максимально прості і лаконічні. Силует свідомо позбавлений деталей, що могли б зруйнуватись кліматом і часом. 
“Дитинство Пегаса” – маленька, але доволі популярна скульптура. “Клуб власників Пегасика” налічує десятки відомих людей із різних куточків планети. Пегасик також має чіткий і спрощений силует, що нагадує простоту і наївність дитячих малюнків. Крім того це “кінетична” скульптура, він може довго качатись! Медитативно, як маятник, метроном чи лісова зозуля, Пегасик ніби відраховує ваш час, нагадує кожному про щасливі дитячі роки.
Будемо вважати це моєю особистою даниною маленькому сільському конику з дитинства, що ми згадували на самому початку нашої розмови.
Редакція журналу впевнена, що ця розповідь про творчість Володимира Іванова допоможе нашим читачам глибше пізнати коня у світі мистецтва скульптури.
