РОЗМОВА ДРУГА (першу дивіться у попередньому номері HORSES) з Юлею Толпигою, вершницею, яка була серед 83 спортсменів, які пройшли це випробування пустелею. Вони – когорта героїв, бо стартувало 200 претендентів!
Про базову специфіку та про амуніцію Endurance
ВІ – Юлія, ну чому сідла у вас такі дивні? Фактично, це сама тільки седьолка, а крил взагалі немає, тільки підпруги і стремена. Наскільки тобі вперше було незвично, незручно, на ньому? Не маючи крил, порівняно з класичним спортивним сідлом?
Юлія – Я багато перепробувала різних сідел для пробігів. Були в мене і дуже гарні, такі як Подіум, наприклад. Це справді гарні моделі. Але в Setzi Saddles ти просто сів і поїхав.
Тобто ти одне ціле з конем. З нього неможливо випасти, я не знаю, бо хтось думає, що треба триматися за крила, щоб були подушки якісь. Тут просто сидиш на балансі, тобі добре і коню гарно бігти, бо плечі в нього рухаються вільно, йому нічого не муляє. Пробіжне сідло на довгій дистанції зручне. Сидіти в ньому добре.
ВІ – Виглядає, що вершник у пробігах збалансований суттєво інакше, ніж у класичних дисциплінах кінного спорту?
Юлія Так. І ми звикли, і нам так зручно. Я перевчилась після коротких стремен конкурних, перевчила себе на довгі стремена і вже мені дуже добре. Довжина стремен, то критично важливо! Якщо вони короткі, тобто ЗАкороткі, як в конкурі, то «летять» коліна. Через 20 кілометрів, то вони вже болять. 30, то ти вже можеш не ходити норм, а якщо там і більше, то вже, я гадаю, зранку буде тобі зовсім сумно.
ВІ – Зрозуміло. Отже коли ви риссю їдете, то амплітуда руху колінного суглоба також значно менша!
Юлія – Там ти теж можеш регулювати собі довжину, трошки вище піднімати, якщо ти знаєш, що на трасі більше рисі буде, тоді на дірочку підняв. Якщо траса така швидкісна, то ти опустив і галопом собі котишся. Тобто, там просто довші стремена, і це нормально. Ти не спираєшся, не тримаєшся за коня, ти їдеш на своєму балансі.
ВІ – Тобто, посадка ближче до манежного галопу, ніж до триборного, польового?
Юлія – Насправді, різні вершники по-різному використовують. Хтось стоїть на стременах, хтось сидить, хтось в полупосадці привстає інколи. Всі по-різному скачуть.
ВІ – Мабуть від рельєфу місцевості це теж залежить?
Юлія – Так. З гори ми всі стараємось з’їжджати на рисі, щоб не бити спину коню. А якщо рівно, ми можемо облегчатися, якщо це підйом, нахиляємось. Ну, все як має бути.
ВІ – Отже – баланс! Зрозуміло. Щодо амуніції для Endurance, в чому її специфіка? Чим вона відрізняється від класики кінного спорту? Наприклад, чи я правильно зрозумів, що у тебе якісь захисні щитки на ногах?
Юлія – Та ні, то гольфи звичайні!
ВІ – А виглядає ніби щось, як у футболістів підкладено? A шо у нас у гольфіках?
Юлія – Ніііі…(сміється) То я брала з собою водичку, засовувала в шкарпетки, щоб пити по дорозі, і гольфи від тих пляшок просто розтяглися! В мене бріджі, там кишеня одна, для телефона. А дві пластикові пляшки по боках на ноги, щоб пити в пустелі!
ВІ – Upss…А на седлі? Як на похідних козацьких сідлах – хіба немає якихось обладунків?
Юлія – В нас є обмеження по вазі. На таких змаганнях, як я їхала, 120 км. це не менше 70 кг. За кожен грам боротьба йде. А є навпаки – спеціальні вальтрапи 10-15 кг для додавання ваги.
ВІ – Так! Ми ж забули згадати про вальтрапи! Вони у вас справді круті!
Юлія –Сідла наші важать 3-4 кг, може в зборі до 5. Але там є отвори, куди можна засипати пісок, якщо треба додати ваги. Воно придумано, бо іноді люди мало важать. Араби ж здебільшого маленькі, худенькі.
ВІ – Невгодовані!
Юлія – Якщо брати вуздечки, вони всі біотанові в основному. Це такий матеріал, що відштовхує воду, не боїться ні сонця, ні води, ні солі, нічого не боїться. Мартінгал, підперстя теж з біотану. Все це відрізняється від класики тільки цим матеріалом. Він легкий, міцний і не боїться жодних погодних умов. Вуздечки всі на карабінах, щоб легко було швидко зняти з коня. Знімаєш одним рухом і побіг собі на ветконтроль.
ВІ – А як щодо GPS?
Юлія – GPS видають на стартах, але ще не всюди він є. Є на більш «мажорних» турнірах. Від організації залежить. GPS-датчик і все інше видають вже на місці.
ВІ – Отже, що є специфічного для Endurance, порівняно з класикою нашою?
Юлія – Найбільше сідла відрізняються. Тому що вони без крил, вони ж як каркас. Чистий каркас є і все. А карбонові ті взагалі голі, нічого крім конструкції! Приструги, путліще, стремена висять і все.
ВІ – А у “залізі” якась специфіка є?
Юлія – Фактично ні. Звичайне залізо. Хто що любить. Я дуже полюбляю “олімпійку”. Там кільця можна перестібати від м’якішого на більш жорстке. Не можу сказати, що воно строге, але так, жорсткіше, ніж звичайно. А воно, як для мене, то необхідне. Бо десь скачеш, калюжа, треба різко повернути, різко там увернутися, то таке залізо підходить.
А тепер до зовсім сонячних сторінок: 7 лютого 2026 р. Al Fursan Endurance Cup CEI2* 120 km Стартувало 200 учасників, фінішувало — 83, Юлія Толпига на FS Ramba була на фініші 75-ю.
ВІ – Чому ти так мріяла саме про Аль-Улу? Картинка захоплююча?
Юлія – Ну, так, я бачила багато відосиків, багато шикарних фоток і мені страшенно туди захотілось, але головне – те, що там весь світ, там всі найкращі спортсмени! І всі вони теж мріють про Аль-Улу! Це справді дуже престижний старт, але до 2025 року там не було нас ніколи, тому що в Україні не було тих, хто може виступати на цьому рівні, хоч старт в принципі захоплюючий. Отже я подумала: “Якщо я себе відчуваю кращим спортсменом України, то… чому не я!?”
ВІ – Які загальні враження?
Юлія – Це як на іншій планеті побувати.
ВІ – Навіть порівняно з європейськими турнірами?
Юлія –Ну так. Це була моя мрія протягом 7-8 років, як тільки зʼявився цей старт. З того моменту, коли я побачила його в інтернеті, я мріяла туди потрапити. І наприкінці 2024 року стала вже предметно думати про участь у 2025-му.
ВІ – Зрозуміло. Тобто ти потрапила з другої спроби?
Юлія – Так, з другої, хоча моя подруга Олена ще минулого року запропонувала, але так випало, що змагатись поїхала Леся Гордієнко. Це рандомно трапилось, а я поїхала просто помагати. Тож потім весь 2025 рік я готувалась до цього старту.
Мені треба було ще одну кваліфікацію пройти, оновити, бо я давно не виступала, бо народилась дитина, бо декрети, все-таки велика перерва. Весь 2025 я готувалася до того, що поїду в Аль-Улу.
ВІ – Підготовчі старти пройшли в Естонії?
Юлія – Так. Я проїхала в Естонії на Понусі, проїхала гарно, класний кінь дуже. Це було одразу після того прильоту на мою стайню, але десь за тиждень потОму я повинна була вже виступати. Вже не могла відмовитись, бо у нас естонський кінь був заброньований і треба було їхати на тому коні.
ВІ – Крім естонського старту, що ще було перед Аль-Улою?
Юлія – Італія була, Маріна ді Піза CEI1*, але там мене з останнього кола зняли через незрозумілу для нас причину, бо ж кінь біжав рівно! У нас відео було і кінь біг рівненько, чому зняли, ми так і не зрозуміли. Але класний старт теж був, дуже класний, мені сподобався.
ВІ – А коня надали партнери? Французькі чи італійські?
Юлія – Італійські. Сам кінь французький за походженням, а власники італійці. Орендований.
ВІ – Який принцип оренди? Ти просто платиш за час використання, так би мовити?
Юлія – Є визначена сума, яку ти маєш заплатити і то незалежно, пройде кінь чи не пройде. Там як домовишся. Ми заплатили в будь-якому випадку за цього коня. Тобто, зняли його чи не зняли, ми все одно платимо. Бо ж коня привезли, його готували, ковали, там чоловік з ним бігав, показував його. Готує коня власник, або спортсмен готує і тобі вже на змагання його привозять. Ти приїжджаєш, розминка перед стартом, ти проїхав невелике коло, щоб трошки зрозуміти, які там стремена треба, як кінь себе почуває. Кінь проходить інспекцію і все, вже завтра ти стартуєш на ньому. Отже, це їхня така робота, серйозна і відповідальна. Я сідаю тільки на старті. Далі, я стартанула і день їзджу на ньому. Але їду, як вони кажуть, я не їду сама по собі. Вони кажуть, така-то швидкість треба, він має так бігти, так не бігти, тут роби так, роби сяк. Їм видніше, бо вони його готували.
ВІ – Тобто власник фактично у ролі тренера виступає?
Юлія – Ну, звичайно, або це тренер, або власник. Хто готує коня, той і каже, що робити. А ти вже їдеш, ти вже підлаштовуєшся, тому що, я ж кажу, що їм видніше. Це не як в конкурі! Ти в конкурі відстрибав за 45 секунд, а тут тобі цілий день скакати на цьому коні. І коли людина готує його, вона знає його сили, як сили розподілити на цілий день, на всю дистанцію. Загалом, в Endurance практика оренди коней набагато більш поширена, ніж в конкурі, ніж у виїзді, тобто ніж у традиційних дисциплінах. Бо на що тягнути свого коня через пів світу в якусь Аль-Улу, якщо тобі дешевше просто приїхати. А в Аль-Улі не платять гроші, там інша система, ти біжиш за процент з призових.
ВІ – Зрозумів. А в чому полягала твоя підготовка до Аль-Ули в формальному сенсі? Тобі треба було набрати певну кількість балів, кваліфікацій?
Юлія – Ні, мені треба було проїхати хоча б один старт міжнародний, щоб відновитися, підтвердити. Хоча в мене є допуск на дві зірки. Якщо б я проїхала два рази, воно було б ще краще. Але й одного фінішу вистачило. В мене є 160-ки, у мене дві 120-ки закриті, це вже третя 120-ка в мене.
ВІ – Це фактично називається підтвердження кваліфікації?
Юлія – Так, так, ну, просто свіжа кваліфікація. Бо в Аль-Улу дуже складний відбір, іноді не зрозуміло, за яким принципом вони відбирають туди. З країни вони можуть взяти одного, а можуть двох чи навіть трьох. Це на розгляд їх самих, ми не можемо ніяк на це впливати. Тобто навіть якщо в нас буде п’ять класних спортсменів, не факт, що вони всі попадуть.
ВІ – Твоє основне враження від Аль-Ули, в чому полягає? Чим саме ця “планета” інша?
Юлія – Ну рельєф, сам старт, він дуже важкий. То не по рівненькій дорозі скакати на коні, тут вже треба включати всі свої мізки, передбачати всі підводні каміння, як-то кажуть. Він дуже складний цей старт.
ВІ – І він суттєво відрізняється від всього того, що ти бачила до Аль-Ули?
Юлія – Так, я їхала європейські старти. Якщо брати по складності, це мабуть одна з складніших трас є. Тобто і клімат, і сама траса, і перепади висот, плюс в’язкий пісок, під яким каміння, булижники. Там треба думати, там так не поїдеш «на обум!».
ВІ – Зрозуміло. А що найбільш вразило? З приємного
Юлія – Організація! Гарна підготовка, як вони до цього готуються, як воно все розташовано. Ці доріжки, що зроблені в пустелі, все укатано, утрамбовано, стартові, фінішні… Все залите, не пилить нічого. Все продумано детально, щоб зручно було всім, і коням, і людям! Організація стартів на вищому рівні, це дуже вражає. А сама траса! Ти їдеш, як в якомусь шикарному вестерні скачеш, траса не може не вразити!
ВІ – Як кажуть організатори – найскладніше було привезти ці скелі з Марсу!
Юлія – Так, але головне – ти розумієш, що їдеш серед найкрутіших вершників всього світу і це теж суттєво додає драйву та сил.
ВІ – Що було найважче на маршруті?
Юлія – Найважче, ось ті глибокі піски, і дуже багато треба крокувати, бо треба розрахувати дистанцію так, що на першому колі ти маєш набрати рівень швидкості якомога більше, щоб потім її потихенечку збавляти, бо далі там друге, третє, четверте кола, вони дуже важкі! І тобі треба потихеньку це все розрахувати на якусь певну точну швидкість, щоб вона вписалася не менше 12 км в час, щоб фініш зарахували. І це найскладніше, прорахувати скільки треба тобі цього всього, бо я ж не бачила ту трасу, я перший раз нею їхала. Я все зі слів Лесі, зі слів вершників інших команд, вони розповіли, що перше коло швидкісне, набираєш швидкість і їдеш, а потім вже будеш потихеньку збавляти. Що було найважче? Перепад температури! Бо ми ж виїхали з України, було -25, туди приїхали майже плюс 30. Це дуже великий перепад і зовсім не було часу на адаптацію. Це справді складно для організму.
А на трасі я не знаю яка температура була вдень, але якщо на сонці, там мабуть всі 40 градусів, а то і вище було. Пустеля нагрівалася дуже швидко. При тому, що вранці я стартувала в куртці, було холодно, я думаю, десь до 10 градусів. Ввечері я їхала вже з тепловим ударом і мені здавалось в принципі, тепленько було. Після удару я вся горіла зсередини, а на термометр не дивилася.
ВІ – І як ви з цим впорались?
Юлія – Як закінчила перше коло, я вже себе дуже погано почувала. І далі, ще три кола, коли приїжджала на пітстоп, то ще на адреналіні якось рухалась, а потім фактично відключалась. А біля мене кружляла жіночка і все заглядала. Чи не хочу я, наприклад, до лазарету? А я ж така, ні, ні, ні, я не здамся. Бо знала, що з лазарету вже не випустять. А далі стартувати, то сідала на коня, щось знов включалося в мені і я знов їхала. Тобто швидко здаватися не збиралась! Це ж мрія була, тому треба було їхати. Отже просто відливали водою. Не лікарі – ми самі. Пила воду і відливалася, бо жарко. Вже після фінішу викликали мені лікаря, лікар викликав машину, завезли в лазарет, поставили крапельницю, далі вкололи “протириготні”, поміряли тиск. Тиск занизький виявився і тому відправили в лікарню. Зараз, дякую, вже все в нормі!
ВІ – Мабуть тебе відкачували так само, як і тих коней перед ветконтролем?!
Юлія – Я думаю, мені гірше було, чим коню. Бо кінь, до речі, почувався на наступний день дуже добре. Лікар його оглянув. Він не кульгає. Мʼязи не боліли. Все з ним гарно. Він вже прибув додому. Дома його ще оглянув лікар. І теж з ним все було ОК. Олена мені відписалася, каже, з Рамба все добре. Я була дуже задоволена. Це моя робота, щоб коня не «загнати», а приїхати в нормальному стані.
ВІ – От знову, питаю про неї, а вона переводить на коня!
Юлія – Endurance – це витривалість… Цікаво, що яка назва, таким цей спорт і є. Тому його порівнюють з одного боку з Формулою 1, з іншого з Тур де Франс. Момент відновлення коня перед ветеринарною брамою називають пітстопом, а групи, на які діляться вершники – пелотонами.
ВІ – Твої враження від пітстопів в Аль-Улі, чим вони відрізняються від більш звичних європейських турнірів?
Юлія – Перед подачою на ветеринарний огляд, вони роблять все те саме, що і ми робимо. Хіба, мабуть, холодніша вода за нашу. І вже коли кінь пройшов ветогляд і його відправили відпочивати, тоді всі коні стоять в холодній воді з льодом. Оце відрізняється дуже.
ВІ – А як вони привчають енергійного коня, як зайчика стояти парою ніжок в цій цеберці з крижаною водою?
Юлія – Так. Вони всі там стоять спокійно, не рухаючись. Я думаю, що це “роки тренувань”, як то кажуть. Але, так, це від наших пробігів дуууже різко відрізняється.
ВІ – От тут мені цікава думка ветеринарів! Бо, якби я в своєму умовному “Авангарді” після роботи, хоч би й влітку, вивів коня, розсідлав і одразу, не охолонувши, облив його навіть простою (а не крижаною) водою, то я б летів з тієї конюшні далеко і назавжди! Треба ще у Фейсбуці це питання поставити, цікаво які будуть версії?
Юлія – Так, я ж пройшла ту саму школу, яка не дозволяла поїти коня після роботи, а ми тут не можемо не попоїти коня. Ми його поїмо і в процесі, і після роботи, протягом всього відрізку пробігу вони п’ють.
ВІ – І не 3-4 ковтки, а скільки хоче?
Юлія – Так, вони п’ють. Якщо ми не дамо води коню, то він же не добіжить нікуди. Без води це нереально, це метаболіка і все, досвідос. Коні привчаються пити і немає у них ніяких опоїв, якими нас лякали в дитинстві! Ми зараз у себе на конюшні не знаємо, що таке перекрити коню поїлку після роботи, щоб він не пив. В нас завжди п’є, завжди полоскається. Тільки прискакав, сідло скинули, зі шлангу помили, холодна чи не холодна вода, нікого не питають. Тут же притулив йому пульсометра, подивився, все добре, пройшов, пробіжка обов’язкова, все, кінь відновлений, рівно бігає, ОК, додому відпочивати. Або левада, або стайня.
ВІ – А на європейських пробігах, як? Так само, як в Аль-Улі?
Юлія – Так, там також кожних 5 кілометрів стоїть бак, і не один, там 3-4 баки стоїть, і ти приїхав, конь морду туди – раз, занурив, п’є, попив, голову підняв, все – готовий бігти далі. І біжить.
ВІ – Тобто в цьому сенсі Аль-Ула відрізняється тільки льодяною водою, якою обливають, і цими крижаними цеберками?
Юлія – В Аль-Улі просто стоїть і вода з льодом, і вода без льоду. Хочеш п’єш таку, хочеш таку. А от поливати дають тільки крижану з льодом.
ВІ – І відрізняються також цими циберками з льдом, де коні стоять. В Європі це не практикують?
Юлія – В Європі не бачила. Там, полили коня, він відновився – все, відпочиває. В зоні відпочинку йому дають їсти й пити. Але ж у нас немає і таких температур.
ВІ – Кінь тварина гуртова, тому він спокійніше почувається у групі. Також, рухаючись у групі, і коню, і вершнику психологічно легше тримати темп на дистанції. Це той випадок, коли “гуртом легше батька бити” А от яким чином формуються ці групи-пелотони, за яким принципом вершники обирають собі групу на маршруті?
Юлія – Задача у кожного своя. Наприклад, у мене була задача їхати з останньою групою, з європейцями, а перші групи утворювали араби. Араби місцеві, вони виросли тут, вони знають ці піски, на цих пісках тренуються їхні коні. Вони чільна група, вони лідери, і вони б’ються за перших три місця і далі за першу десятку, де дуже великий призовий фонд. А кожен європеєць просто намагається доїхати до кінця. Спокійненько, аби не зняли, бо навить просто доїхати це дуууже престижно! При цьому і кожен, хто просто доїхав, також отримує собі непоганий заохочувальний відсоток з призового фонду. Тобто їхати потихеньку і доїхати. Я свідомо їхала в останній групі. У нас не стояла задача скакати і заганятись, бо ми в принципі не виграли б. Це такий турнір, де виграють або саудівці або сусіди
ВІ – Тобто вони не діляться, а навпаки – обʼєднуються! І головний принцип, за яким вони обʼєднуються, це стратегія просування по маршруту. Кожному своя задача.
Юлія – Так, в кожного своя задача. Наша задача була доїхати до кінця, щоб кінь був в гарному стані. І в нас це вийшло дуже добре!
ВІ – Крім пітстопу і пелотону, третє “технологічне” порівняння, яке мені сподобалося, це те, як характерну ендуранс-посадку (прямі ноги на спусках, та корпус, відкинутий назад), називають – “Харлі Девідсон”!
Юлія – Я думаю, що вона, ця посадка, після певного кілометру вже яка є, така зберігається, й далі вже можна їхати хоч так, хоч так. Справа не в “шашечках”. Бо там, коли їдеш, ти думаєш, боже, бідні люди, як вони взагалі ще сидять на тому коні?! Ті європейці, які теж приїхали, перепади ці температурного режиму! І вони ото їдуть такі нещасні. Дуже важка траса була. Тому всі їдуть, як тільки можуть.
ВІ – Сподіваюсь, що зрозумів. А які несподіванки трапились? Що сталося неочікуване?
Юлія – Ну, чого я чесно не очікувала, то це теплового удару! Оце була повна несподіванка і я трошки злякалася свого стану. А з інших питань ми багато спілкувалися із Лесею, тож воно й було так, як розповідалося. Тому я була готова, де, що, плюс-мінус може бути. З іншого боку, минулого року, коли їхала Леся, траса була трошки простіша. Так казали спортсмени, що їхали і минулого, і цього року. Бо цього року круги закрутили трішки інакше і траса стала складніша. Але саме ця траса і буде на чемпіонаті світу! Друга несподіванка сталась, бо Ramba трішки схуд на трасі, тож довелось його екстрено пересідлати. А це виявилось проблемою! Бо він же хотів йти далі, доганяти своїх коней з “своєї” групи! А мені треба пересідлатися прямо на трасі. І то було важко. Важко назад сісти було, тому що він крутиться, він хоче йти! То було дуже незручно. Бо ж він гарячий все ж. Він хотів бігти!
ВІ – Хоч це й було на останніх кілометрах!
Юлія – Так, це останнє коло було. І я тобі скажу більше! Він це останнє коло летів так, що я думала, господи, звідки ті сили беруться у цього коня?! І оце його друге дихання стало для мене ще однією несподіванкою!
ВІ – А не стали несподіванкою “потєряшкі” – коні, які “загубили” своїх вершників? Наскільки їх там багато, цих потєряшок? Чи вони не створюють проблеми для інших?
Юлія – Ну, на першому колі їх було досить багато. Бо коли старт, вони ж на адреналіні, вони ж бачать, що всі стартанули, і рвуться, це ж коні. І вони всі заряджені в цей момент. Вони і гарячі: десь взбрикнуло, десь лякулося там в сторону людини, а сідло «ушло». Але це в мене перший раз таке, що от стільки людей падало по дистанції. Більше, ніж зазвичай. Проте проблем від них я не бачила. Дивимось, кінь проскакав, ми йому посвистіли, зупинили, і поїхали далі. Хлопці підбігли, забрали і поїхали. Що далі було, сідав там той вершник, чи не сідав, я уяви не маю.
ВІ – З “потєряшкою” у тебе дуже класний кадр вийшов. І живий такий! Воно миле дуже, загублене таке, бігає. Як дитина, знаєш.
Юлія – Я встигла достатньо зняти, бо не кожен день таке побачиш!
ВІ – Ще, хоча можливо це питання скоріше для адміністрації змагань, але яка приблизно статистика, який відсоток жеребців, кобил і меринів?
Юлія – Я думаю, що жеребців там дуже маленький відсоток. Основна маса – кобили і мерини. Жеребці (не при чоловіках буде сказано), себе бережуть. На якомусь кілометрі можуть, раз, і перейти у полегшений для себе режим, штовхай його не штовхай. А мерини і особливо кобили, зазвичай більш самовіддані.
ВІ – Як на мене, час ще трохи розповісти про твого напарника — Рамбу!
Юлія – Рамбу (FS Ramba) я вже давно знаю, бо це ж подруги кінь! Тобто знаю його, але не так, щоб фамільярно – гладити, чухати. Але здзвонюся з Оленою дуже часто і ми детально розмовляємо. Отже, ”за Ramba” я знаю все! І то була і Олени мрія, щоб я поїхала на ньому, щоб я закінчила на ньому цей Al Fursan. Ну і, звісно, моя мрія також!
ВІ – Він араб чи англоараб?
Юлія – Араб.
ВІ – Він з Південної Африки, так?
Юлія – Щодо біографії, краще в Олени питати. Ніби так. Важливо, що він такий кінь, який буде їхати до кінця – стовідсотковий. Тобто гарний, сильний кінь. І він не перший раз цей Al Fursan закінчує.
ВІ – Це ж для тебе був плюс, що йому знайома траса?
Юлія – Так, я дууже розраховувала на те, що він там все знає. І то нам справді допомогло!
ВІ – Тож чим він тобі найбільше запамʼятався?
Юлія – Рамба дуже спокійний. Ну, в плані не такий, що ти сідаєш, а він з під тебе вистрибує. Він дуже спокійний кінь. Чемний. Він більш такий… не як араб. Це цікаво виглядає. Бо Рамба більш таки європейський. З менталітетом європейця, мені здається. Я з ним спілкувалася чудово.
Він такий слухає, прислуховується. Сідаєш на коня, і на ньому приємно їхати. Він не тарабанить тебе. Ти не тримаєш його, не чіпляєшся, як за життя. Він нормальний, уважний. Права ніжка – права. Ліва ніжка – ліва ніжка. Тобто немає питань – зупинка, то зупинка.
ВІ – Ну, а ще ж він стильний і елеґантний красень!
Юлія – О, так! Він в нас красунчик! Причому і тут не в арабському, а скоріше в європейському стилі! Не схожий він на типового араба. І зріст 163 см в холці! Це дуже високо для араба. А ще в ньому є шарм. Бо він – особистість!
ВІ – Які ж твої висновки? Є… мрія, а от чи є вже плани щодо Аль-Ули на майбутнє?
Юлія – Так, я би дуже хотіла, щоб в нас наступного року було більше місць для України, хоча б два-три, щоб мали змогу виступати не одна людина з країни, а хоча б два-три спортсмени. Я сподіваюсь, що згадуючи Лесін результат і мій, можливо, вже будуть організатори дивитися, що так, в Україні є пробіги, люди їдуть, люди доїжджають! Вони можуть привезти гроші власникам, бо коні ж там за гроші скачують. Я дуже сподіваюся, що ми поїдемо великою компанією в Аль-Улу.
ВІ – Дякую, Юлія! Бажаю тобі і всім нам, щоб у житті трапилась ще Аль-Ула! І не одна!
Юлія, редакція журналу, сподіваємось, й всі наші читачі приєднуємось до цього побажання!
