Напередодні ювілею ми зв’язались з Михайлом телефоном та попросили більш розлого ніж ми знаємо, розповісти про свій шлях у кінному спорті:
Народився в Київській області та все своє свідоме життя жив у Києві. Перший раз я сів верхи на коня коли у віці десь 4-5 років. Мене на прогулянці в парку батько посадив верхи, вважаю що це й стало поштовхом до моєї «хвороби» кіньми. Проте лише у 12 років мене прийняли у кінно-спортивну школу «Авангард». Першим моїм тренером в навчальній групі був Володимир Вінницький під керівництвом якого займався 2 роки, а потім вже була триборна група у тренера Драновича Івана Григоровича. В ті часи ми мали право лише з 16 років виступати на офіційних змаганнях з триборства, тож у 1983 році вже виступав на всесоюзних змаганнях Першість центральної Ради «Труд» серед юнаків та юніорів – тоді в СРСР було таке спортивне товариство, до якого відносились школи Естонії та Москви. Я став переможцем на цих змаганнях і ми з Драновичем поїхали на Чемпіонат СРСР з триборства де я посів 3 місце з конем за кличкою Єконда. Довелось у свій час стартувати й на чемпіонаті Німеччини з триборства.
Після закінчення середньої школи я вступив до інституту фізичної культури у Києві на денне відділення. Спеціальність вели тоді наші провідні фахівці Олександр Шолом, Володимир Васильович Нероденко та Інна Рябоконь. У 1985 у Ставрополі на Чемпіонаті СРСР посів 6 місце.
Надалі, три роки служби в армії, а десь вже наприкінці терміну (з 1987 року), завдяки піклуванню Драновича Івана Григоровича, мені, на основі листа від спорткомітету України, надали можливість у вільний час ходити на тренування в Авангард. З цим тренером ми працювали по 1988. Тоді, після отриманих травм, ми з ним дещо не зійшлись у поглядах на методики тренувань, тож в мене виникла думка взагалі «зав’язати» з кінним спортом, але Олександр Шолом мене відговорив, й завдяки наявності тренерської практики за запрошенням Сергія Яроша я перейшов на роботу на Оболонь де й продовжував займатись триборством. У 1992 році на профспілковій першості СРСР посів 3 місце. Вдало стартував й на Кубку СРСР в Мінську. Основним моїм конем був в ті часи Разум. Я дуже вдячний Сергію Івановичу за професійну допомогу у моєму спортивному житті.
Після звільнення з роботи в Конепромі у 1994 році, як то кажуть, пішов на «вільні хліби» – довго працював водієм, і тільки у 2005 році «потрапив» до Наталії Попової на Магнат. У зв’язку з великою перервою в спортивній кар’єрі я вже не повернувся в спорт як спортсмен – пройшли часи, змінились методики роботи, тож вирішив присвятити себе тренерській діяльності, в якій мені допомагала Олена Бочарова. Спочатку працював в прокаті, почав плідно працювати з Каіпецьким В’ячеславом Олександровичем, який на той час був економічним радником у Кравчука Л.М. Надалі до мене прийшов тренуватись Родіон Редько, з яким ми почали практично з нуля, а невдовзі він вже стартували на 2-х Європах, був чемпіоном та призером на Чемпіонатах України серед юнаків. На Чемпіонаті Європи виступала й Настя Тесленко. Декілька років ми працювали й з Альоною Соловйовою, Лізою Демченко та Катериною Азаровою, яка у 2024 році стала чемпіонкою України серед юнаків. Тож можу сказати, що учні у мене були досить успішні, за що я їм дуже вдячний.
Дуже радий що в моєму житті були такі спортсмени як Олег Красюк, Олена Бочарова, Наталія Попова, Анатолій Токтаренко. Робота тренером спонукала постійно підвищувати свій професійний рівень, багато чого взяв для себе з майстер-класів, які в той час постійно проводились на Магнаті. Коли розпочалась війна багато спортсменів, з якими я працював навіть по 15 років, виїхали за кордон, але нічого не поробиш, така доля тренера – іноді сам стаєш перед вибором що порадити своєму учню – або надалі набувати освіту, вступати до ВНЗ, або залишатись в спорті.
Наразі в мене пауза в роботі з професійними спортсменами, проте продовжую працювати з аматорами. До речі, нещодавно до мене зателефонувала Ксенія Мартинова і запропонувала, щоб я її тренував. Сказати що це було зовсім несподівано – так начебто й ні. Людина сказала що хоче в мене тренуватись, поставила завдання – я відповів – давай спробуймо його вирішити.
Під час нашої зустрічі з Михайлом Павлюченко на Етапі Кубка України з триборства 2026 на Київському іподромі я не втрималась та спитала про його перше враження від спілкування з Ксенією, чи зможеш в її роботу щось своє додати? На шо почула: «Ви ж самі знаєте, що працювати з людьми не так-то вже й просто, тим паче, що в неї вже є досвід, так й тренерів в неї було багатенько. Звичайно легше навчити спортсмена з нуля, ніж потім вклинюватись у вже сформоване відчуття процесу підготовки себе і коня. Подивимось як складеться наша співпраця. Мені подобається як вона слухає, проте кожна людина – це особистість, тож складно поки прогнозувати щось – я в спорт-прогноз не граюсь – подивимось».
Редакція журналу вітає Михайла з 60-річчям, бажаємо виростити вже в мирній Україні гідних спортсменів! Здоров’я, та ще 60 років плідної тренерської праці в кінному спорті!
